Через майже 70 літ я хочу розповісти людям історію життя мого дядька Івана – солдата. Історія ця дуже коротка, як і його життя, всього двадцять літ.

Через роки і десятиліття свідомість обпалює думка: як це було? Тепер уже ніхто не розповість. Раніше, коли жива була бабуня Одарка, мати дяді Івана, я чомусь детально не розпитала у неї. Та, мабуть, ця сільська жінка, яка, взявши серце в долоні, виконала обов’язок, віддала двох синів війні, трьох зятів і доньку й нічого не знала про воєнні дороги своїх дітей.

Забрали найменшого сина Івана на призовний пункт у спекотний літній день 1941 року, на самому початку війни.

Із фронту прийшов один лист, з Латвії. Більше листів не було. І пропав мій дядько Іван безвісти.

Лише через багато літ пошуків із м. Подольська з архіву МО СССР надійшла відповідь. Дослівно: «Рядовой Иван Романович Дзюба 1921 г.р., уроженец Житомирской обл. Ружинского р-н, д. Белиловка, умер в немецком плену 14.11.1941 г. Шталаг I-В, Хоенштейн (Ольштынек) ПНР»…

А нас, родину, печуть питання: як дядько Іван потрапив до полону, за яких обставин? Я хочу уявити все це, а для уяви багато бачено, прочитано. Коли на телеекрані показують концтабір, за колючим дротом обличчя в’язнів, я вдивляюсь у них, силкуюсь впізнати свого дядька Івана, але марно, адже його зовсім не пам’ятаю. Бачила лише на світлині.

На екрані бульдозер згрібає мертві тіла у великий рів, а в мене думка: можливо, серед тих нещасних є і він?

Самі лише запитання без відповідей. Хоча б хто розповів про останні дні життя мого дядька Івана у полоні. Можливо, хтось побував там, але доля виявилась щасливішою. Відгукніться. 


Н.Золотухіна

skadovsk.org